16 лютого 1923 року англійський археолог Говард Картер став першою людиною за 3000 років, що увійшла до гробниці фараона Тутанхамона в Долині Царів.

За своє недовге життя (а помер він, не доживши до 19 років) Тутанхамон не зробив нічого примітного, але за іронією долі саме йому судилося стати найвідомішим правителем Стародавнього Єгипту — завдяки своїй гробниці.

При цьому сам Картер, який зробив одне з найбільших археологічних відкриттів в історії людства, формальної освіти практично не мав і фактично був самоуком.

Випадковий єгиптолог

Говард був молодшою дитиною в сім’ї не надто щасливого художника, який заробляв тим, що малював собак і коней для їхніх заможних господарів.

Картер-молодший і сам непогано малював, тому вперше вирушив до Єгипту у 17 років саме як художник. Єгиптолог Персі Ньюберрі взяв його в експедицію замальовувати єгипетські фрески та знайдені витвори мистецтва.

Малюнки Картера, що зберігаються в бібліотеці Оксфордського університету, і донині вражають ретельністю виконання та увагою до деталей. Ті самі якості вирізняли Картера і після того, як він почав займатися розкопками самостійно.

Найбільше його приваблювала Долина Царів — відокремлена, випалена сонцем кам’яна ущелина, прихована від людських очей за низкою вапнякових скель, що лежать по інший бік Нілу від розташованого поблизу Луксора. Західні археологи вели розкопки в Долині від початку XIX століття.

Археологічний клондайк

Однак більшість знайдених ними гробниць пограбували ще в давнину — будівельники усипальниць чи жерці, що брали участь у похованнях. Покарання за спаплюження місця останнього спочинку фараона були неабиякими, не кажучи вже про перспективу втратити право на потойбічне життя, але багатства, що там лежали, були надто великою спокусою.

І хоча західні археологи отримали лише жалюгідні крихти від цього історичного пирога, навіть вони розбурхували уяву. Тож окрилені надією на славу й багатство, шукачі скарбів зліталися туди, як мухи на мед.

Одним з найуспішніших копачів (археологом його назвати не можна, оскільки жодного стосунку до науки його робота не мала) був американський юрист на пенсії Теодор Девіс. На превеликий жаль для серйозних археологів, він мав багато грошей, але геть не мав терпіння. Клопітка й скрупульозна робота, необхідна під час розкопок, здавалась Девісу марною тратою часу.

Однак на його рахунку вже було кілька знайдених поховань представників XVIII династії (близько XIV ст. до н.е.) — нехай і не самих фараонів, а членів їхніх сімей, але це жодним чином не применшувало історичного значення знахідок.

На початку XX століття Долина Царів нагадувала один великий будівельний майданчик: напівзасипані ями, гробниці, з яких вивезли все цінне, і купа робітників, що виносять кошики зі сміттям та щебенем.

Картер почав з того, що склав докладну схему Долини Царів, скрупульозно позначивши на ній деталі рельєфу і раніше знайдені гробниці. А потім розділив план на квадрати — і став методично прочісувати кожен з них.

Втім, щоб розпочати розкопки, Картеру не вистачало двох речей: дозволу на проведення робіт (ексклюзивне право вести розкопки в Долині Царів давно викупив Девіс) та фінансування.

Грошове питання вдалося владнати, зацікавивши у проєкті Джорджа Герберта, 5-го графа Карнарвона, а от юридичні перешкоди усунули лише перед початком Першої світової війни.

Відчуваючи швидке наближення смерті, Девіс нарешті зважився їх перепродати, промовивши фразу, що стала знаменитою за своєю помилковістю: "Боюся, Долина Царів вже повністю виснажена".

Лорд Карнарвон викупив права, однак розпочати розкопки Картер зміг лише 1917 року, коли війна вже закінчувалася.

Пошуки Тутанхамона

Картер розпочинав роботу. Він був переконаний, що саме в Долині лежить могила маловідомого тоді фараона на ім’я Тутанхамон, що змінив на престолі правителя Ехнатона, який намагався примусово поміняти єгипетський політеїзм на поклоніння єдиному божеству, сонячному диску.

Враховуючи, що одразу після його смерті народ радісно повернувся до колишніх вірувань, ця ідея успіху не мала.

Переконання Картера ґрунтувалося на тому, що Тутанхамон був чи не єдиним фараоном XVIII династії, ні гробницю, ні мумію якого так і не знайшли.

Тоді ніхто ще не міг з упевненістю сказати, які саме родинні стосунки пов’язували давньоєгипетських фараонів. Картер вирішив, що, поховавши свого родича, юний правитель міг облаштувати поруч місце і для себе.

Аналіз ДНК показав, що Тутанхамон був сином Ехнатона, але не від цариці Нефертіті, а від однієї з наложниць. Цієї інформації Говард Картер не мав, але його здогадка про родинні зв’язки виявилась правильною.

Роботи розпочали у 1917 році. Картер методично прочісував квадрат за квадратом — але ні 1918-й, ні 1919-й, ні 1920-й, ні 1921 роки успіху не принесли. Здавалося, Девіс мав рацію, і Долина Царів вже віддала усі свої скарби.

Лорд Карнарвон викликав Картера до себе і заявив, що не може роками фінансувати безплідні розкопки і що на цьому, на жаль, доведеться поставити крапку.

У відповідь археолог почав благати профінансувати ще одну, останню експедицію. За його словами, у нього залишався лише один квадрат, але він повинен закінчити роботу, щоб можна було з упевненістю сказати, що Долина Царів дійсно спустошена.

Карнарвон погодився.

Відкриття століття

Запис із щоденника Картера від 26 листопада 1922 року: "Ми поспіхом чистили прохід від залишків сміття на підлозі, поки перед нами не залишилося нічого, крім запечатаного дверного отвору... Ми пробили крихітний отвір у лівому верхньому кутку, щоб побачити, що ж лежить за його межами... Коли очі звикли до мерехтіння світла, почав вимальовуватись інтер’єр кімнати з незвичайними предметами дивовижної краси.

Найдивовижніше в цій історії навіть не те, що Картеру вдалося знайти гробницю Тутанхамона. А те, що, розчистивши прохід у перше приміщення гробниці, він не кинувся виносити всі предмети, що там були, щоб швидше дістатись до поховальної камери, а ретельно задокументував і описав кожен з виявлених артефактів — а їх було чимало.

Предметів у кімнаті було настільки багато, що ця кропітка робота тривала близько трьох місяців.

"Наші відчуття важко описати, адже нашому погляду відкрилися незвичайні скарби: дві чудові ебеново-чорні статуї короля в позолочених сандалях... У темряві виднілись обриси позолочених лож дивовижних форм, прикрашених левовими головами... вишукано розписані вази… стільці із золотим різьбленням, золотий трон… і, нарешті, купа блискучих перевернених колісниць".

Попри знайдені скарби, які безперечно належали юному фараону, археологів хвилювало одне запитання: чи знайшли вони просто склад цінних речей, чи це все ж таки це сама гробниця?

Невдовзі ці побоювання зникли. "Запечатаний дверний отвір між двома статуями вартових… і численні картуші з ім’ям Тутанхамона майже відкидали сумніви, що ми у гробниці цього фараона".

Отже, після трьох місяців ретельної і досить нудної для стороннього спостерігача роботи (єгиптологи всіх країн світу досі користуються зробленим Картером каталогом з описами), нарешті настав час відкрити останні двері гробниці.

"Насамперед я знайшов дерев’яну перемичку над дверима. Потім дуже обережно збив тиньк і ретельно витягнув невеликий камінь, що лежав у верхній частині засипаних дверей. Спокуса зупинитися і зазирнути в отвір була майже непереборна. І коли, десь за 10 хвилин, вдалося зробити досить велику дірку, щоб можна було розгледіти хоч щось, я просунув туди електричний ліхтарик, який осяяв щось неймовірне".

16 лютого 1923 року Картер нарешті дістався центру гробниці, де у всій своїй поховальній пишноті лежав юний фараон, ім’я якого — якби не це відкриття — до цього дня було б відоме лише жменьці єгиптологів.

Усередині лежав саркофаг з трьома вкладеними одна в одну трунами. В останній, зробленій з чистого золота, і була мумія Тутанхамона. Її значення для науки важко переоцінити — адже це була перша єгипетська мумія, що збереглася до наших днів в абсолютно недоторканому вигляді.

Прокляття фараона?

Розповідь про гробницю Тутанхамона була б неповною без згадки про "прокляття фараона".

У всьому світі знахідка стала справжньою сенсацією, яка досить швидко почала обростати чутками — нібито, будь-яка людина, що порушила спокій покійного фараона, зазнає страшної кари.

5 квітня 1923 — менш ніж через два місяці після того, як Картер увійшов до поховальної камери Тутанхамона — раптово помер лорд Карнарвон. Справжня причина смерті була досить прозаїчною: разом із дочкою він подорожував кораблем по Нілу, і якось увечері його вкусив комар. Здавалося б, нічого особливого — але замість того, щоб змастити укус йодом, граф його спочатку розчесав, а потім ще й випадково порізався в цьому місці лезом бритви і, мабуть, заніс у рану інфекцію. Внаслідок чого за кілька днів раптово помер у Каїрі — ймовірно, від сепсису.

Вирішуйте самі, чи цього комара надіслав покійний фараон.

Невдовзі після цього автор записок про Шерлока Холмса (до речі, дипломований лікар) сер Артур Конан Дойл заявив американським журналістам, що смерть Карнарвона міг спричинити стихійний дух, створений жерцями для захисту мумії.

Насправді жодних попереджень біля гробниці не було, але наступні смерті деяких членів команди Картера, а також її відвідувачів не давали спокою любителям надприродного.

Серед ймовірних жертв прокляття згадують:

Більшість людей, що працювали в гробниці або відвідували її, прожили довге життя — що, звісно, не змінило думку тих, хто вірив у прокляття.

Сам Картер ставився до цієї теорії дуже негативно. Він помер у 1939 році, у віці 64 років, від хвороби Ходжкіна, що викликало черговий сплеск інтересу до "прокляття фараона", про яке згадали навіть у його некрологах.

Причини хвороби Ходжкіна досі не відомі, хоча найчастіше вона вражає представників європеоїдної раси. Якщо вважати, що до прокляття долучились єгипетські жерці, залишається лише захоплюватись їхнім даром пророцтва.

Тут лежить Нефертіті?

Не виключено, що гробниця Тутанхамона ще не розкрила усі свої таємниці. Ми, як і раніше, не знаємо, де похована мачуха юного фараона, легендарна красуня Нефертіті.

Відомий британський єгиптолог Ніколас Рівз вважає, що її мумія може лежати в потайній кімнаті, що примикає до поховальної камери пасинка.

Тутанхамон помер раптово, і збудувати йому окрему усипальницю могли просто не встигнути. Тож його могли поховати у вже готовій гробниці Нефертіті — просто додавши до неї одну кімнату та злегка підправивши фрески на стіні.

І хоча радіолокаційний аналіз стін поховальної камери поки що не дає підтвердження цієї теорії, не виключено, що найближчим часом розкриють останню таємницю Долини Царів.